...












Славутицький ДНЗ №6
"КРУНК"
Вітаємо, Гость
Головна » 2012 » Вересень » 11 » Педагогічний музей Ук­раїні. Віртуальна екскурсія стаціонарною експозицією.
8:20 PM
Педагогічний музей Ук­раїні. Віртуальна екскурсія стаціонарною експозицією.
 
   В головному залі музею створено, по суті, 6 експозиційних просторів, кожен з яких тематично охоплює ту чи іншу історичну епоху. Всі вони об’єднані характером декору і експо­зиційних вітрин. 
  Однією з головних складових екс­позиційного мистецтва є побудова тематичних експозиційних комплек­сів, у яких науково і художньо об’єднуються предмети, документи, ано­тації і які є першоелементами експо­зиційної розповіді, смисловою та емоційною «одиницею» музейного середовища. На основі таких комплексів і побудована експозиція Педагогічного музею. Важкість її ство­рення зумовлювалась нестачею експозиційних площ, що призводило до максимальної насиченості вітрин предметами й ідеями.
  На початку експозиції представ­лені матеріали, що відбивають історію виховання й освіти в най­давніші часи. Відтворені атрибути народної педагогіки, що використо­вувалися протягом не одного тися­чоліття, демонструються матеріали археологічних розкопок, що дають уявлення про принципи навчання в далекому минулому, ритуальні та ди­дактичні. Матеріальні свідчення да­ють можливість зробити висновок про високий рівень народно-педа­гогічної мудрості, виховної майстер­ності наших пращурів.
  Процес розвитку освіти та педа­гогічні прийоми в Київській Русі ілюструють різноманітні експонати, як, наприклад, шкільне приладдя ХІ-ХІІІ ст., майстерно виконані зразки, що дають уявлення про навчальну літе­ратуру (сторінка «Шестоднева», стихірар XII ст., факсимільне відтворен­ня «Ізборника Святослава» та «Київ­ської псалтирі»), малюнки, макет первісного вигляду Софійського со­бору, карти розповсюдження шкіл тощо.
  Після татаро-монгольської навали більша частина України входить до складу Великого князівства Литовсь­кого, яке охоче переймає місцеві культурні досягнення. Характерно, що, не маючи своєї розвинутої державної писемності, Литва користува­лася руською, і навіть наша тогочас­на мова мала статус офіційної. Про це свідчать представлені в експозиції зразки литовського письма ХІV-ХV ст. У цей час відроджуються знищені татаро-монголами навчальні закла­ди, виникають нові школи, вихідці з України навчаються в університетах Західної Європи. Так, експозиція розповідає про життєвий шлях Юрія Котермака – певний час ректора Болонського університету, профе­сора Краківського університету, вчителя Миколи Коперніка.
  У згадані часи на українських зем­лях з’являється перше друковане слово. Початок кириличного дру­кування для задоволення потреб східнослов’янського регіону пов’яза­ний з діяльністю Швайпольта Фіоля та Франциска Скорини. Після переїзду з Москви плідно працює в Ук­раїні Іван Федоров. Різноманітні унікальні матеріали, що ілюструють розвиток вітчизняного книгодруку­вання, можуть побачити відвідувачі музею.
  Відомо, що значний період діяль­ності І. Федорова пов’язаний з містом Острогом – маєтком князя Костянтина Острозького. У 1578 р. він створює перший після мон­гольської навали на українських зем­лях навчальний заклад вищого типу – Острозьку колегію, про яку музейни­ми засобами розповідає експозиція. Зі стін колегії вийшла плеяда видат­них діячів української освіти, зокрема Мелетій Смотрицький, автор слав­нозвісної граматики (1618 р.), яка використовувалася М.Ломоносовим при написанні «Российской грамати­ки», Іов Борецький – перший ректор Київської братської школи, гетьман П.Конашевич-Сагайдачний та інші.
  У розділі експозиції, присвячено­му розвиткові освіти в XIV—ХVIІ ст. відвідувачі можуть побачити унікаль­ну латиномовну збірку наукових трактатів XV ст., «Хроніку Сарматії Європейської» (1509 р.), польськомовну збірку законоположень, в то­му числі таких, що стосуються освіти (XV ст.), твори вітчизняних просвіти­телів, а також українських письменників-полемістів.
  Є в експозиції і розділ, присвячений католицькій системі освіти в Україні. Майже в усіх містах діяли школи отців піарів та єзуїтські колегіуми. Звичайно, головною їх метою було денаціоналізувати українців. Але, з іншого боку, безкоштовність нав­чання, інформативна насиченість та простота, планомірність у методиці, охайність і порядок, піклування про здоров’я та фізичний стан учнів при­вертали багатьох вихідців з ук­раїнської шляхти. Тому такі неодна­кові погляди на педагогічну діяль­ність єзуїтів. До речі, далеко не завжди вихованці єзуїтських шкіл пе­реходили в польсько-католицький табір. Український поет-патріот Касіян Сакович і гетьман Богдан Хмельницький, як і сотні інших, не відцуралися свого народу після виш­колу в єзуїтських колегіумах.
  Чільне місце в експозиції музею посідає висвітлення діяльності великого чеського педагога Яна Амоса Коменського. Відвідувачі можуть не тільки отримати уявлення про його твори («Велика дидактика», «Світ чуттєвих речей в малюнках», «Школа-гра»), в яких було розроблено ос­новні принципи педагогіки нового часу, а й ознайомитись з матеріала­ми, що висвітлюють діяльність про­тестантських шкіл в Україні та Польщі.
  Великий розділ у музеї присвяче­ний діяльності братських шкіл. Це були національномовні безплатні се­редні навчальні заклади з чіткою побудовою навчально-виховного про­цесу, до викладання в яких не допу­скалися особи, що не стояли на національно-патріотичних засадах. Численні документи, в тому числі статути братських шкіл, праці їх ви­кладачів, навчальна література пред­ставлені в експозиції. Належним чи­ном представлена в експозиції іс­торія, а також розкриті педагогічні принципи одного з найкращих того­часних європейських університетів – Києво-Могилянської академії, яка протягом цілого століття була єди­ним вищим навчальним закладом не тільки в Україні, а й в усьому східно­слов’янському регіоні та південно-східній Європі.
  Музейними засобами експозиція розповідає про діяльність найвидатніших вихованців і викладачів академії. Зокрема, звертається ува­га на їхній внесок у розбудову освіти в сусідніх державах, у тому числі в Росії.
   Так, фундатор Київської академії Петро Могила запропонував цареві Михайлу Федоровичу відкрити в Москві школу і з цією метою надіслав до нього своїх учнів. Відо­мий український вчений Єпифаній Славинецький і ще 30 київських ака­демістів заснували першу в Росії школу (пізніше – Слов’яно-греко-латинська академія) і переклали з грецьких та латинських оригіналів підручники з математики, географії, природознавства, космогонії, багато світських книг, написали праці з пе­дагогіки, мовознавства («Громадян­ство звичаїв дитячих», «Лексикон греко-слов’яно-латинський», «Філо­логічний лексикон» та ін.) і надруку­вали їх у створеній ними ж друкарні. Українські просвітителі розробили і ввели в Росії силабо-тонічну систему віршування, заснували театр, запо­чаткували будівництво триглавих шатрових церков тощо.
  Запрошений до Росії Петром І ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович розробив про­ект Академії наук, зібрав унікальну колекцію математичних, астро­номічних, фізичних та інших на­вчальних приладів, написав тракта­ти з математики та філософії. Він перший почав пропагувати в Росії філософську систему Декарта, дав пояснення системи Коперніка та вчення Галілея. За букварем Прокоповича «Первое учение отрокам» навчалися практично в усіх світських та духовних школах Росії. Великий вплив на розвиток російської культу­ри та освіти мала і очолювана ним «вчена дружина» (О.Кантемир, В.Татищев та ін.), де сформувалося багато письменників, учених, викла­дачів, зокрема М.Ломоносов. Знач­ним є внесок у розбудову освіти в Україні та Росії випускника академії, пізніше її ректора Стефана Яворського.
  Про цих та інших визначних вихо­ванців академії розповідає експо­зиція Педагогічного музею.
  Протягом XVIII ст. на території Ук­раїни, що входила до складу Російської імперії, були ліквідовані всі типи українських освітніх закладів, навіть початкові школи. Це призвело до різкого зниження рівня грамот­ності в регіоні. Останніми Катерина II ліквідувала козацькі школи.
  Після розпаду Речі Посполитої більшість західноукраїнських земель увійшла до складу Австро-Угорщини. І хоча цісарський уряд мало робив для розвитку освіти в краї, кількість національномовних освітніх закладів тут зростала. Починаючи з імперат­риці Марії-Терези, уряд Австро-Угорщини приймає ряд законів, які дозволяли створювати національні школи, в тому числі й українські. Так, наприкінці XIX ст. в Західній Україні було кілька тисяч українських почат­кових шкіл, близько 50 гімназій, а з середини цього століття у Львівсько­му університеті (найдавнішому в Ук­раїні) була створена українська ка­федра. Враховуючи наявність у краї національних освітніх закладів усіх типів, не варто дивуватися, що місцеве населення добре зберегло національну мову та культурну тра­дицію. Цікаві матеріали, що ілюстру­ють зазначений перебіг подій, подані в експозиції музею.
  На початку XIX ст. перший міністр освіти Росії, українець, ви­пускник Києво-Могилянської ака­демії граф П.Завадовський роз­робляє і проводить реформу ос­вітньої системи в імперії. Нові типи навчальних закладів, створені в ре­зультаті проведення цієї реформи (парафіяльні, повітові та губернські училища – початкова і неповна се­редня освіта, гімназії – середня, університети – вища, ліцеї – при­вілейовані дворянські училища, які давали водночас середню та вищу освіту), без суттєвих змін проісну­вали вони аж до 1917 р. Експозиція музею має розділи, присвячені кожному типові навчальних за­кладів, що існували в Україні в XIX – на початку XX ст. Увага звертається на забезпечення навчально-вихова­ного процесу – підручники, посіб­ники, технічні прилади, наочні по­сібники, учнівські комплекси тощо, а багатий фотоматеріал допов­нює картину.
  Інтерес у відвідувачів викликають матеріали, що висвітлюють педагогічні ідеї та діяльність українського педагога-методиста Т.Лубенця, а також М.Корфа, за ініціативою якого в Росії почали створюватися зем­ські народні школи. Перші такі шко­ли були відкриті на Запоріжжі в другій половині XIX ст.
  Проблеми народної освіти турбу­вали видатних педагогів Західної України. Тому чільне місце в експозиції посідають матеріали про освітньо-педагогічну діяльність О.Духновича, Ю.Федьковича, І.Франка.
  Головною ланкою освіти як Західної, так і Східної України були в XIX ст. середні навчальні заклади – гімназії, їх діяльності присвячений окремий розділ експозиції. В гім­назіях заохочувалася здатність учнів самостійно мислити і робити висновки. Матеріально-технічне за­безпечення також сприяло високо­му рівню гімназійної освіти. Тут діяли кабінети природничих наук, фізичні лабораторії, музичні класи з інструментами, бібліотеки, спортивні зали, інколи навіть телескопи та кінопроектори. Для оцінювання знань учнів використовувалися як п’яти- так і дванадцятибальна сис­теми.
  Сучасному вчителеві цікаво знати, що типове навантаження викладача середнього навчального закладу не перевищувало 12 годин на тиждень, а заробітна плата досягла 1500 крб. на рік. За кожен додатковий урок доплачували 60 крб. Директори отри­мували 1800 крб. на рік, інспектори – 1200. Аби уявити вартість тодішніх грошей, наведемо приклад – буха­нець хліба коштував 2-3 коп., а ко­рова – близько 5 крб. Все це свідчить про те, що в усі часи держава дбала про матеріальне забезпечення вчителя, розуміючи його суспільно вагому роль.
  Розвиток технічного прогресу в країні зумовив відкриття великої кількості ремісничих училищ. У 1871 р. реальні гімназії були перетворені в реальні училища (середня тех­нічна освіта). Створювалися також вищі технічні навчальні заклади. Першим із таких в Україні була Львівська технологічна академія, пізніше був створений Харківський технологічний інститут, а з 1898 р. почав діяти Київський політехнічний інститут.
  Розповідь про розвиток технічної освіти у XIX ст. екскурсоводи музею доповнюють короткими відомостя­ми про видатних українських учених, які зробили гідний внесок у розви­ток світової науки. Серед них – Ми­хайло Остроградський, уродженець Полтавщини, друг Т.Шевченка. Формули й теорії, винайдені ним, широко використовуються в су­часній фізиці. Одним із найвидатніших фізиків в історії людства був Іван Пулюй з Прикарпаття, певний час – ректор Вищої технічної школи в Празі. Саме він виконав основну частину попередніх досліджень ка­тодних променів і за 14 років до Рентгена виготовив трубки, названі згодом «рентгенівськими». Розпо­відає експозиція музею і про інших українських учених.
  Цікаві документальні матеріали, фотографії, підручники та унаочнен­ня, представлені в експозиції му­зею, дають уявлення про діяльність технічних навчальних закладів різ­них типів в Україні в XIX – на почат­ку XX ст.
  Перше місце серед матеріалів, присвячених видатним педагогам XIX ст., належить К.Ушинському. Одним із. першочергових чинників розвитку освіти педагог вважав ви­користання рідної мови в навчаль­но-виховному процесі. Свою видат­ну працю «Рідне слово» К. Ушинський упорядкував для російської школи, але в ній широко використав українську народну творчість. Він не міг упорядкувати «Рідного слова» для української школи, бо йому за­боронили відкрити таку школу навіть на власному хуторі Богданці. Наголошуючи на значенні націо­нального компоненту як центрального в усій освітньо-виховній роботі, К.Ушинський зазначав: «За­гальної системи народного вихо­вання для всіх народів не існує… Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадливим не був цей зразок, так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою, якою б вона не була стрункою й добре продуманою». Саме відсутність національномовних навчальних закладів в Україні вели­кий педагог К.Ушинський вважав головною причиною низького рівня грамотності в Україні.
  Заслуговує на увагу педагогічний досвід багатьох приватних навчальних закладів. «Школою академіків» називали сучасники київську Колегію Павла Галагана, матеріали якої представлені в експозиції.
  Розповідає експозиція музею і про інші типи навчальних закладів –дошкільні, жіночі, з підготовки вчи­телів, військові, мистецького спрямування тощо. Показано їх місце і роль у розвитку вітчизняної освіти і педагогічної думки.
  Слід зазначити, що вперше створенням національної системи освіти практично зайнялася Українська Центральна Рада.
  Новий етап у розвитку освіти в Ук­раїні почався із встановленням радянської влади, який мав як пози­тивні, так і негативні сторони. Пошук нових форм і методів навчально-ви­ховної роботи часто призводив до суттєвих прорахунків, хоча мав і без­сумнівні успіхи.
  З 1923-1924 рр. партійним керів­ництвом України було проголошено курс на українізацію освіти і всього життя в республіці. Вона тривала до 1933 р. і пов’язана, найперше, з діяльністю наркомів освіти О.Шумського та М.Скрипника.
  Відвідувачі з інтересом ознайом­люються з матеріалами про педо­логію – науку, яка синтезувала до­сягнення педагогіки, психології, вікової фізіології, антропології, ме­дицини, зокрема, дитячої неврології тощо. Найбільший центр педоло­гічних досліджень знаходився у Хар­кові. Педологами було розгорнуто психолого-педагогічне консульту­вання, проводилася відповідна ро­бота з батьками, налагоджувалася психологічна діагностика розвитку дітей, зокрема, метод тестів, не­обхідний для вивчення їхніх інте­ресів та схильностей, що має пер­шочергове значення для про­форієнтації. У 1936 р. педологія бу­ла розгромлена відповідною поста­новою ЦК ВКП (б). Педологів звину­вачували у дискримінації дітей про­летарів, які здебільшого мали важку спадковість, а дослідження соціаль­ного середовища педологами в умо­вах 30-х років було просто небез­печним для уряду. Українська школа в педології була розцінена як фа­шистська.
  Неоднозначні процеси, що відбу­валися в освітянському житті України означеного періоду, широко пред­ставлені в експозиції музею. Масова ліквідація неписьменності, створен­ня загальнодоступної єдиної трудо­вої школи – з одного доку, розгром педології, голодомор і репресії проти представників української інтелігенції – з другого – крайні полюси освітянського життя 1920-1930-х років, відбиті в експозиції.
  Розповідається в ній також про педагогічну діяльність і спадщину видатних педагогів першої половини XX ст. Науковці музею ознайомлю­ють відвідувачів із педагогічними по­глядами А.Макаренка, О Русової, Г.Ващенка та інших.
  Окремий розділ експозиції музею присвячений стану освіти в Україні в період другої світової війни. Розділені між кількома державами, українські землі опинилися в пеклі воєнних дій.
  Головна увага відвідувачів звер­тається на те, що фашисти не пе­редбачали для України інших освітніх закладів, окрім початкових шкіл, з 11 років усе населення мало працювати на «III Рейх». Тому особ­ливого значення набувають спроби освітніх діячів ОУН зберегти національний зміст бодай початко­вої школи. З перших днів війни по­чали діяти підпільні групи і ор­ганізації, в яких було багато пра­цівників народної освіти, учнів шкіл. Про стан освіти України в період воєнних дій і визволення її території від фашистських окупантів; про освітян, що пройшли через пекло воєнного лихоліття розповідає екс­позиція Педагогічного музею.
  Нині колектив музею працює над створенням нового великого розділу експозиції, де б знайшли відобра­ження неоднозначні процеси розвит­ку освіти та педагогічної думки в Ук­раїні у другій половині XX ст., а також стан української освіти в діаспорі. Об’єктивний аналіз та оцінка цього історичного періоду, повернення но­вих імен в українську педагогіку ви­магають глибокого теоретичного осмислення.

Національна академія педагогічних наук України

Інформація була взята тут: Педагогічний музей України

Офіційний сайт музею.

 


 

Переглядів: 682 | Додав: GusevaL | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Сентябрь

КРУНК